Аніме мні сподобалося, а от манга... це зусім інший твір. Весь час читання мя не полишало відчуття "чогось недоладного", "чогось неправильного", "якогось дефекту", відчував що з цією мангою "щось не так") і ближче до середини, до 30 тому, те "не так" стало проявлятися: автор ненавидить чоловіків, хоч він сам чоловік, але фемініст, відьмак, поган. Авжеж, такі висновки я роблю виключно з його повістярскої манери й тих ідей, які він просуває.
По части похмурости історія не збавляє обертів до самого фіналу. Вона має якусь суцільно тьмяну, тяжку, депресивну, гнітючу атмосферу, не бачу жодного позитивного персонажу тут, насилля через край, "нічого святого": кров, демони, пекло, безвихідь. Візуал на високому технічному рівні, художній професіоналізм в зображенні як довкілля, так й істот видно не озброєним оком.
Обережно! Спойлери!
Мульт більш... не знаю, більш упоряджений чи що, тобто в аніме питань не виникає: сюжет розвивається прямо, там є інтрига з бегелітом і те, як ця інтрига розкривається -- просто шик, 10\10. В Манзі цього немає, там про бегеліт розповідається одразу ж, Гатс в перших же томах потрапляє у позасвіти де бореться з демонами-апостолами, серед яких і Гріфіт, а затим розгортається своєрідна передмова: з чого все починалося. Одна з ключових сюжетних відмінностей аніме і манги -- розв'язка під час екліпсу, в манзі Ґатса й Каску рятує Скулфейс, натомість в аніме цього не сталося, вони приречені, їх не рятують, аніме закінчується дивною рекурсивною сценою зі зброярем, який викував Ґатсові меча, коваль цей проводжає Ґатса зі своєї хати поглядом й прохає "берегти здоровля". До речі, в манзі зброяр категорично висловлюється щодо зброї: "swords are just large butcher knives, after all. Tools meant for killing people",-- правда, не має "гуманної зброї", будь-яка зброя це "м'ясницький ніж", і будь-який убивця -- це маніак-психопат.
В манзі Гріфіту про бегеліт, його властивість -- прикликати демонів, розповідає демон-мавпа, тоді як в аніме це сталося (розкриття Гріфітом значення бегеліта) на хвилі емоцій, відчаю, коли за групою хавків гналися і у безвиході Гріфіт, так вийшло, активував бегеліт, виглядало це природно: ненаграно. Опісля Ґріфіт спокушається від демонів на владу, на можебність отримати омріяне "царство" й приймає їхню сторону, приносячи в жертву своїх прибічників. Те царство показано як за́мок, і нагадує євангельский сюжет із "показом земних царств Христу", коли Ісуса спокушував сатана.
Ґатс в главах "Екліпсу" мені нагадує Думслеєра: як він розправляється із демонами. А в частині "Мортал комбат 2" Гатс використовує техніку ниндзя "substution" -- підміни себе на перевдягнуту колоду, яку він скинув з дерева на чудовиська) аналогічною технікою повсякчасно користуються в "Наруто".
Є таке явище як "штурхобочний бій", це, як описується, бувала розвага, зокрема козаків, коли чоловіки ділилися на дві лави та "штурхобочилися", підкреслюю: розвага... а тепер увага, Д. Яворницький описує дійство із такими деталями: "...У цих боях вони нерідко розлючувалися до такої міри, що завдавали одні одним жахливих каліцтв і навіть убивали один одного". Нічого не нагадує?.. авжеж, це кап-у-кап сцена із "розвагами" квазіфей, демонських бджіл, коли ті поділилися на дві лави та над квітковим полем "грали у війну", почавши реально вбивати один другого. Можебно це алюзія.
21 том закінчується напрочуд дивно, із якоюсь мішаніною: алюзійний, як я зрозумів, сюжет з інквізіцією вилився в, ем, якийсь абсурд, коли тортурники і голова инквізіції -- що вбив людину власноруч книгою своєї віри і був відомий як найжорстокіший і непоступливий суддя, що засуджував усіх до колесування, перетворилися на своєрідну подобу анголів: боролися із пекельниками. нежиттю, трупними калями, які виступили з-під землі та звідусіль й пожирали всіх на шляху. Палив їх лише "фазер Мозгуз", тоді як його поплічники (кати) -- ганялися за людьми)) окей, на цьому дисонанс не звершився: після падіння вежі: перетворилася на "фестивальну руку", і на світанку з'являється... Гріфіт, його не було серед "чотирьох апостолів" -- головуючих демонів, а він об'явився голим, красивим, в світлому образі, серед білих голубів, прилитів з-за обрію, а за мить до цього з-під землі, завалів, залишків башти, вистрибнув Зод та почав шматувати кушанів, так ось, найцікавіше: Зод підійшов до Гріфіта та поклонився йому! -- а коли кушани схотіли захопити Гріфіта, Зод роз'ярився до межі та перебив усіх, типу захищаючи Гріфіта. Опісля Гріфіт улітає на Зоді... ват?! як він матеріялізувавсі?..
Там була ще тема з дитиною Гріфіта, тим демонським покручем, який часом вискакував з темряви та відганяв пекельників од своєї матусі, цього покруча проковтнуло "яйце", бегелітник))) -- і типу покруч в ньому продовжив абощо формуватися і по ходу -- вилупився Гріфітом?! Як Гріфіт утілився в фізичному реальмі?
Ще автор розводить якісь атеїстичні балачки, "відлучає" від віри тих персонажів, які завзято вірили до "несподіваного фестивалю", а коли вежа рухнула, розвалилася і їх віра, а силу атеїзму автор підкреслив таким спостереженням: ось бо, ті хто вірили померли усі в вежі, а ті хто не вірив і тримався осторонь біженців та вежі -- вижили))) і один аристократ: злигався із повією, підводить: "оце бо кінчаю вірити з сього дня!" -- це смішно ще тому, що автор послуговується ідеями, а не образами, тобто він розмірковує та ставить у приклад віру загалом, а не якийсь, наприклад, культ, водночас абсолютно не розрізняє добро і зло. Чому так? бо я одразу було подумав, це сценарій про "зло: набуває світлої (доброї) подоби", відома тема, коли демони прикидаються янголами, але висновок автора "про віру", що це погано і непотрібно, що це все від страху, самотности, ліности тощо, ну, все це квазіпсихологічне атеїстичне поверхневе тлумачення віри)) а насправді -- самовиправдання, чи самонавіяння) відкинув цю теорію, і відкинув ще тому, що Мозгуз бився із пекельниками, коли насправді він з ними єдиний, як і, звісно, його 'disciples' -- тортурники) між ними не може бути протистояння, а якщо воно є, значить автор реально думав, що інквізиція, гішпанська, чи будь-яка інша, що катувала чи вбивала людей -- має якесь відношення до церкви і віри.
Ще, коли я не побачив серед "чотирьох апостолів" -- Гріфіта, під час падіння вежи, подумав, що він відколовся, пішов проти них, стямився, ще гадав, може і Skullface теж був серед тих "апостолів" і теж схаменувся та став їм супротивником, але це навряд, бо ж Зод точно за них, а Скулфейс постійно з ним б'ється, а Гріфіт поводився приязно із Зодом, тож вони за одно.
22 том закінчується якоюсь похмурою алюзією конфлікту католиків і протестантів із домішками комуняцтва: єретики спалили храми та будинки аристократів, бо "всі рівні перед очима Бога", за це їх спалили на вогнищах, і "самозахист (в сенсі захисту соціяльного статусу та достатків)" цей дійшов до меж жорстокости.
24 том глави про відьму, в яких малюється позитивний образ відьми, що особливо контрастує на тлі попередніх глав про інквізицію, плюс у сценах з відьмою фігурують двоє минулих "мисливців на відьом", (Серпіко зі своєю сестрою) і сестра Серпіко згодом міняє своє ставлення до відьом та на стільки, що сама перекидається у відьму)
В уявленні автора відьми (magi) -- це ті, хто "досліджує Всесвіт (його реальности) способами магії", а не ті, хто прислуговує сатані та користується демонськими силами -- що є образом відьми в західній культурі. Дивно інше, складається враження, що автор мішає ці два образи японської та европейської культури, намагається показати европейцям: ось же, відьми не злі, вони просто допитливі, це такі собі астралонавти, нічим не згірші за астронавтів, а ви їх там у себе на вогнищах палили, невігласи! (в невігластві до речі звинуваючують відьми та їх прибічники супутників Ґатса, за те, що вони не знаються на магії -- відьомстві.)
І далі продовжується якась недолуга пропаганда чи то поганства, чи то окультизму, слово: пекельної мішанки; автор розводиться про астральні пляни, сутностей, що там мешкають, про їхні взаємини із фізичним світом та людьми, паралельно виказуючи "католиків" (їх альтернативну, ремінісцентну, замасковану версію), тобто християн, знову таки -- фанатичними жорстокими невігласами, що не знають кому моляться.
Епізод про боротьбу з тролями, огром та келпі, і висновки цього бою, розмова відьми із селянами, це суцільний facepalm)) відьма стала навертати селян в своє відьомство, деякі селянки навіть виявили бажання стати відьмами, а також попрохали свого жерця поставити в храмі святилище чи то жертовник давній богині ріки))) типу на місці поганського святилища поставили храм, і всі забули що тут покланялися поганським божкам.
Іронічно те, що свою фаворитну головну відьму автор закінчив у вогні, вона згоріла в своєму будинкові наче на вогнищі.
Наприкінці 27 тому принцеса каже, вірніше: автор каже вустами принцеси про "смішачість" клясичного сюжету "діви в біді", коли бравий лицар рятує її з ув'язнення в башті, чому автор? -- тому що це популярний сюжет, питань до якого, в принципі, не виникало до сьогодення (а ж бо події історії "Берса" мають місце у "фентезійних" часах Середньовіччя абощо, коли цей сюжет був у трендах), тільки зараз із розвитком фемінізму цей і подібні сюжети "слабкої жінки" -- так чи сяк ганяться. Це дає підстави підозрювати автора й в інших випадках використання художнього тла як трибуни для пропаганди.
В 29 томі наприкінці зустрілися Ґатс з командою і Серпіко у "залі з колонами", де раптово С. викликав Ґ. на двобій, бо чомусь не хтів щоб Фарнес (його сестра) знову зустрілася із Ґ. та іншими, із ким вони якийсь час подорожували, чому він цього не хтів, в принципі ясно (він бажав сестрі "тихого життя"), але ця сцена бою і потім примирення виглядає в точности як той мем з таксі, коли водій з пасажиром билися трохи на не смерть прямо на дорозі, а потім як нічого не було: посідали в одну автівку))) і тут те саме: вони билися трохи не на смерть, потім згадали про якогось звіра, що продерся на територію палацу і С. такий каже: о, так я вас проведу до бальної зали, куди, певно, той звір сунеться)))
Дизайн почвари в 33-34 томах -- східного імператора Ґанішки, неоковирний, простацький, якась труба з трубами-ногами і мацаки на місці рук... виглядає примітивно, по-дитячому.
34-й том, битва поміж демонами: war demons Ґріфіта проти Ґанішки, за Ґріфітом стоять люди: міські, з того города, що поруйнували кушани, культисти разом із пантіфіком, а також банда "хавка", побачивши демонський герць і після слів "медіюма хавка", яка ринулася на почвару і її вихопив зі шляху демон-стрілець, сказали: ну так, це все демони, і вони б'ються поміж собою, і нам в цій битві робити нема що, та все ж... ми за Ґріфіта! себто люди прийняли сторону демонів свідомо, приєдналися до пекельників. Взагалі ближче до кінця манги прослідковується авторське намагання "подружити" демонів і людей. Я так розумію, для автора взагалі не існує зла, відьми в нього хороші, демони теж непогані, тільки чоловіки такі-сякі. Але зображення війни, її суті, вдалося непогано: демони бьються проти демонів. Люди не воюють.
Наприкінці 34-го тому дуж класний і ефектний епізод з розсіканням простору Скулфейсом отим мечем з бегелітів, який він дістає зі свого нутра, як той шпагоглитач.
Sea god, який з'являється в 36 томі напрочуд схожий на "херстонівського" давнього бога. ХС вийшов пізніше, но загалово вайби в цих главах звісно лавкрафтівські, це тому, що фігурує саме "бог", а не просто кайдзю, як в японській культурі.
38 том закінчення: чубяться Рікерт і кушани з тією тінню-убивцею у машкарі, поливають її горючою олією, палять феєрверки, стріляють з автоматичного арбалета, бій в самому розпалі, і тут, чомусь, раптово, Еріка -- дівчина, яка споглядала за всім цим з іншими жінками з вікна, вирішує вибігти на вулицю та стати поміж войовниками (?!)... там з нею в хаті було декілька дорослих жінок й вони її не затримали, ну і результат: її хапає та почвара і силується убити)) не знаю навіть як це назвати, повнісінька несінітиця.
Початок 39 тому: відьомський гуру з'являється верхи на козлі, що певною мірою вважається символом сатанизму. Хоч як автор не пнеться обілювати, "обґрунтовувати", виправдовувати, раціоналізовувати відьом, а сам же робить обмовки за Фройдом.
Дочитуючи серію, розумію, що в цій історії практично немає сильних, дієвих, позитивних чоловічих персонажів... так, ГГ -- Ґатс, і, власне, все! на протязі 40 (!) томів (200+ "високих" стр. в кожному) читач не зустрічається з іншими більш-менш "активними" персонажами-чоловіками. Здебільшого чоловіки в його історії це якісь покручі, злодії, демони, а жінки навпаки: хороші, світлі, і жертви тих покручів, таке враження що автор жінкофемковідьма.
От і зараз, середина 39-го тому, блукальці з Ґатсом прибувають до Ельфхейму та зустрічаються із "ельфхеймським королем", всі думали це "він" (тому ніхто ніколи не називав його queen, але king, навіть Puke, який сам звідти родом), а виявилося, це "вона". Тоді залишається незрозумілим хто був той чорноволосий голий хлопець, що по часу з'являвся їм на шляхові, бо його асоціювали саме з ельфеймським королем...
Через ставлення автора до християнства і чоловіків, мні було відверто гидко читати цю мангу, особливо гидко тому, що автор сам чоловік. Зупинитися не міг, бо я назвичаєний доводити справи до кінця. Щодо християнства: він не розібрався в питанні, навчений атеїстичною пропагандою, вивів у своєму творові стереотипний образ середньовічного-інквізіційного католицизму та по всьому, не добираючи (не знаючи Євангелія), що інквізіція і всіляки тортурники, убивці, які одягають на себе овечу шкуру християнства -- не мають до християнства жадного відношення, то є вовки, про що прямо сказано у Євангелії.
Так само смішно виглядають потуги Міюри провести паралель між вигаданими їм відьмами-астралонавтками і реальними відьмами-сатанистками.
Ну а його необґрунтований фемінізм скидається на банальний емоційний заряд, якого він отримав у спілкуванні з твіторовими рад-фемками: заряд цей поверхневий, злісний, безрозумний, нелогічний. Він звинувачує чоловіків в усіх гріхах, забуваючи натомість, що саме Єва -- жінка, перша спокусилася на гріх. Насилля, яке він припусує чоловікам і робить його трохи не частиною природи чоловіка, насправді результат надмірної емоційности, а надмірна емоційність властива саме жінкам, тож, якщо б жінки мали більшу за чоловічу фізичну силу, то саме вони воювали би і розповсюджували все те зло, у яке нерозумно вляпується кожного разу чоловік, що ведеться емоціями. Чому чоловік бува ведеться емоціями? Бо ж чоловікові властива поміркованість, здебільшого це трапляється через соціяльні ролі, стереотипи, які тягнуться з часів дикунства, нехристиянських часів, і саме християнство, на яке катить бочку Міюра: виводить чоловіка за руку з тих джунглів античности, де виживають сильніші, де культ сили, особи, де всякі методи хороші задля перемоги, бо там, у джунглях "переможців не судять", вони (переможці) пишуть історію, називають себе "добром з кулаками" тощо.
🌟1\10
Коментарі
Дописати коментар