Два незвичні, цікаві низькобюджетні фільми

Може ви не чули та існують фільми категорії B, C, Z, це низькобюджетні (експлуатаційні) кіни, багато з яких зроблено за власний кошт режисера. Раніше їх показували в кінотеатрах поміж головних сесій. Я ціню сміттєве кіно за невимогливість: вони не вимагають до себе уваги, аналітики, роздумів, ти не відчуваєш гносеологічної відповідальности за перегляд — чи зрозумієш ідею автора, оскільки тут все на поверхні, як те гівно, що спливло поруч у морі: подія здатна викликати сміх, розчарування або відразу — щирі емоції без двозначностей.

“Перемелювачі трупів” (1971). Ґорор у банці котячого корму

Часом і у гної трапляються перлини.“Перемелювачі трупів” (The Corpse Grinders) є такою перлиною. Се жахи із цікавою, завдяки ретростильним (густим зелено-червоним) світловим ефектам, відвертою картинкою, та нетривіальним сюжетом.
Взагалі зі світлом тут попрацювали добре, окрім зловісного підсвічування контрастним кольором, що має посилювати дисонанс, ненормальність, огиду, класно реалізоване миготіння; це із тим, що я ненавиджу такі “епілептичні” штуки, но тут це виглядає відмінно, не знаю як авторам вдалося цего досягти (щоб не роздратувати мя, а вразити).

За сюжетом (без спойлерів) горе-дільці заклали компанію із претензійною назвою Lotus Cat Food та розпочали виробництво котячого корму... із чоловічини. “Трупи...— подумали дільці,— на кладовищі повно трупів, чом вони там без діла гниють? А давай їх перемелювати на корм котам?! Безвідходне виробництво і максимальний профіт!” — взяли дільці лопати та під покривом темряви хмарної ночі рушили на мінівені копати трупів.
Спочатку вдавалося їм усе ладно, трупів багато, кладовищний сторож свій чоловік, все гладко. Та невдовзі ситуація почала відхилятися од курсу. Коти-людожери шаленіли від того корму та кидалися на людий. Трупи скінчалися, і в божевільному неприйнятті дійсности, кормороби наважилися на іще більше злодійство...

Картина зображує мізантропію та сріблолюбство, котрі здатні довести нещасних в своїй безпринципності людий до безумства. Не тільки коти збожеволіли од того корму, но і люди, кормороби. Першим для цього знадобилося з'їсти декілька банок чоловічини, другим засвоїти ідею канібалізму: вони з'їли єя та отруїлися, ця пожива, ідея — отруїла їхні душі, зробила їх тотожними тваринам.

Також в наш час (2025) “Перемелювачі...” набувають певної актуальности через хімізацію їжі, активного застосування ерзацскладових у продуктах (або взагалі ерзацхарч, типу пластикового або екскрементного м'яса), генної інженерії, клонування, скочування до споживання жуків, личинок: фільм вчить нас вчитуватися у склад продукту, опис якого друкується все меншим шрифтом і на все більш прозорому тлі.

🌟8/10 — далебі, не знаю навіть за що мінусити фільм, хіба що за вульгарні сцени наготи, характерну рису низькобюджетних стрічок. На IMDB фільм має 4\10 а продовження 2000 року (того ж режисера (Ted V. Mikels)) яке я не бачив, 2,8\10. Оцінки низькі, але вочевидь їх ставили люди, що не розділяють мейнстрим від субпродукту, се різні вагові категорії, котрі нема сенсу порівнювати, відповідно, оцінювати їх слід окремо.

Abre los Ojos (1997). Сон від другої особи

Гішпанський фільм з нерозкритим потенціялом. Це міг бути офігенський психологичний ґорор, свого роду "Жах на вулиці В'язів" але без потраття. Та автор, як на мене, намішав до історії забагато мелодрамики, еротики, романтики, словом — відносин. Це розріджує драму, відволікає від таємниці, зводить історію до банальщини кіношних штампів, типу поцілунків, щоб показати близькість. Чи для цього на головну роль запрошено Пенелопу Круз? Автор не зумів утримати свій твір на високомистецькому рівні, але звів йо' до стокового.

Інтрига фільму не в тих всіх відносинах, а в тому — що відбувається із головним героєм, із Кесарем (Eduardo Noriega) чому він прокидається ніби уві сні, чому реальність ввижається йому ілюзорною. Це матриця, як у Вачовскі? Часова петля, “день бабака”? Психічний розлад? Експеримент, як у “Шоу Трумана”? Чим більше задумуєшся над цим, тим більше поринаєш в атмосферу кривих дзеркал, а в якусь мить приймаєш стан речей, знаходиш в оточенні, в цій мінливості та міражності принаду, не хочеш розвіювати се видіння, не хочеш збувати сю галюцинацію.

Топовий момент в барі, коли ГГ сидить за шинквасом, хтось є поруч та надовкола, і той, прибічний, йому каже, що, мовляв, це все сон, а поряд всі ті, кого ти хтів би тут бачити; но ГГ з цим не погоджується, не може в це повірити, сперечається, і врешті каже: “Коли так, хай вони всі замовкнуть” — і... вони всі замовкли, витріщилися на нього. Ця сцена достоту зловісна, напружена, перевертає сприйняття не лише кіногероя, но і глядача. В цій сцені ти ніби прокидаєшся, бачиш фільм по-іншому, розумієш, що не все так просто, відчуваєш, що в фільмі “є дещо”, що це не прохідне кінце.

На жаль, “прокидання” це стається лиш на мить, під час цієї сцени очі розплющуються, а потім засинаєш знову.

🌟6/10