Mob Psycho 100. Манга каракулями

Почавши гортати сю мангу, мимохіть ловиш ся на думці, що автор знущається над тобою, цей “мангака” просто кепкує над “ванпанчівською” авдиторією, котра прийшла сюди за ще одним нетривіальним японським твором, за шматочком чорно-білої ніпонської культури; а як инакше пояснити такий дитячий, вбогий, примітивний візуал?! Його породжено не стилістичною необхідністю чи забаганкою, но властиво невмінням малювати! One не малює, а вигадує історії, хоча і паралельно вчиться малювати, про що неодноразово повідомляв на післямовних сторінках “Ванпанчмена”, часом навіть долучаючи якісь тренувальні замальовки. Та якщо із “Ванпанчменом” йому помагав художник Ю. Мурата, тут, в “Мобі”, One все робить власноруч... В чім проблема такого “несерйозного” стилю? — він заважає зануритися в історію, атмосферу, оточення, просто тому, що всього цього тут нема! Історія є, а от простору, де ця історія перебуває — нема, всесвіт манги відсутній, позаяк манга невіддільна од графіки, якщо нема графіки: нема всесвіту манги. Це не книга, де текст виступає в ролі своєрідних промптів, які реалізуються в уяві, тут ці “промпти” вже повинні буть утілені, а замість них маємо якісь коряві скетчі чоловіка, котрий вперше у жиччі тримає пензля. Такий стиль малювання — серйозний мінус, він автоматично понижує оцінку манги до 5\10. Такий стиль не робить мангу ґорорнішою, “потойбічнішою”, чи хоча б “дивною”, ні, це звичайне профанство, аматорство... такому коміксу місце десь на веб-дошці, а це друкується і продається — з 2012 року! В манзі з нормальною мальовкою “є чим зайнятися” — ти розглядаєш сцену, персонажів, відчуваєш їх настрій через емоції, читаєш вираз облич, жести тощо, тут все це відсутнє, тут нема нічого окрім паличок, кружочків, закарлючків, персонажі одноликі, нікого унікального, жіночих від чоловічих часто не відрізнити, емоції, жести, міміка? — нічого.

Яскравий приклад художнього дилетантизму бачимо у 10 томі, коли автор не в змозі зобразити хоч якісь емоції Моба, опісля як той пережив серйозне потрясіння: його було запроторено до альтернативної реальности уяви психанутого медіюма, де Моб жив більш як півроку із частковою амнезією, і що ж? — коли він спам'ятавсі, жадних емоцій не виявив, продовжив жити мов нічого не було... В аніме зазвичай такі епізоди подаються у фокусі внутрішнього переживання героя, коли він потрапляє в якесь безрозмірне місце, сидить на стільці, та взявшись за голову рефлексує. Або епізод з 12 тому, коли Моб під час босфайту входить в режим Rage і не виявляє жадної експресії, він в повсякденній манері спілкується із Serizawa поки волосся дибиться, а зіниці пропали...

Певно щоб компенсувати низькоякісну та нецікаву графіку, автор наповнює сторінки розлогими діалогами, описами, думками — текстом. Але і тексти ці банальні, водянисті, здебільшого непотрібні: не в тему.

Оцініть кількість тексту

Можна подумати що такий стиль малювання ідеально пасує до гумору, що в історії цій повно жартів, мемів, соціяльної сатири: ні. Окрім тривіального зображення наївности марновірства, тут нема смішности. Взяти хоча б “Лабораторію” в 3 томі, там група з 5 посередніх (легко кажучи) медіюмів: піроман, двоє телепатів, одна вгадниця карток і гнутель ложок, і коли ти знайомишся із цим епізодом, тя пробирає якийсь смуток: цей вибір суперздібностей, ці майнкрафтоголові хлопці, ці “матричні” ложки... це вже було сто мільйонів раз, це настільки затерто, нецікаво, що доводитьсі брати над собою зусилля щоби продовжувати читати. Ся “лабораторна” група блимає по сюжету, але без жадного розвитку, навіщо вони взагалі потрібні тут, не ясно.

Один з найяскравіших моментів у манзі стався в 6 томі, коли у сутичку між Організацією та приятелями Моба втрутився Рейген — бос Моба, він не вірив у всі ці надприродні штуки, і ніхто з ворожих психіків в цій сцені не вмів заподіяти йому шкоди, читач одразу було подумав що то все від Рейгенової невіри, насправді ж Моб вкачав у свого боса безліч сили щоби захистити його... Це не тільки цікаво концептуально, но і гумористично, позаяк об'ява Рейгена супроводжувалася загальним сум'яттям поміж рядів Організації, перешіптуванням, всі гадали що се до них навідався таємничий бос Організації. Хук наприкінці 6 тому вдалий, але продовження все псує, бо вертає речі по своїм місцях, врешті нічого не міняється: Рейген не бос, і витримав опресію він не завдяки своїм таємничим силам, а Мобовим.

Тривіальна фантазія

В 7 томі раптово Рейген почав бачити “тонкі матерії” — Дімпла (духа), і, певно, зі скептика перетворився на екстрасенса, но із цим не сталося ніякої переміни в характері, поглядах цього персонажа, він поводиться так само, говорить так само, немовби ніц надзвичайного не сталося. Ба більше, на справі у жіночій гімназії, коли Моб запечатав Odor Sniffera у спортзалі, того духа побачили буквально усі! Але пояснення цьому автор не подає. Також в цьому томі вперше з'являються ранги монстрів, як у “Ванпанчмені”, но так само раптово забуваються.

Що цікаво, до 7 тому достоту невідомо де розгортаються події “Моб психо”, но в розповіді про “найвідомішого медіюма на світі” Keiji Mogami згадується Японія.

Сюжет не виблискує оригінальністю, автор вдається до штампових фабул та історій про усесвітнє панування, глобальну деструкцію, божевільних деспотів, це ми вже бачили і в “Наруто”, і у “Ванпанчмені” і в багатьох инших японських творах, де ця тема, схоже, з часом не збавляється, Годзила з 50-х рр. 20 ст. має хоч раз на 10 років та вийти з морських пучин. Епізод із гігантським броколі наприкінці міг стати чимось справді гідним уваги, але і тут гора народила мишу: броколі просто викорчували та викинули у море, схоже автор просто не придумав як розвинути цей прикол.

Під кінець, в ластових томах, вільним оком видно що автор втомився, списався (змалювався), тому заповнює порожній (ненатхненний) простір omake — безглуздими вставками, або безпотрібно розтягує тривіальні події, як подорож у 98 главі до місця об'явлення НЛО: на шляхові нічого не відбувається, персонажі просто теревенять. І взагалі ця глава через обсяги тексту перетворює мангу на книжку із потворними ілюстраціями.

Підкінечна 100 глава про безумство Моба абсолютно невтямна і недоречна, виглядає патетично, вимушено, штучно: Моб знавіснів через перепони, які виникали на йо' шляхові до Тсубомі, дівчини, що чекала на нього у парку, і якій він мав зізнатися у коханні. Автор викручує ситуацію як в тому мемі “від 0 до 100”, Моб трощить півміста, повторює “шкільний” епізод із Ханазавою, ще раз б'ється з босом “Шрамів” (як він вижив в останній сутичці, теж не ясно), сперечається із собою, та врешті отримує від Тсумобі гарбуза. Це не смішно, не круто, не прикольно. Це дурня якась.

 

Завершується манга корпоративчиком в американському стилі, коли приятелі у святкових паперових ковпаках ховаються в затемненій кімнаті із тортом та свистульками, а потім вистрибують на зустріч іменинникові — Рейгену, наспівуючи “Happy birthday to you”.

Про що манга

Про екстрасенсорні здібности, про екстрасенсів, оракулів, магів, духів, примар. Про м-ра Рейгена — власника “паранормальної лавки”, яка надає послуги екзорцизму, хоча м-р Рейген шарлатан, він навіть не вірить у потойбічне, а гроші бере за масаж, фотошоп, незрозумілі слова і паси руками, за свою акторську гру врешті. Про Моба, підмайстра м-ра Рейгена, котрий на відміну від майстра справді володіє телекінезом і суперсприйняттям, що дозволяє йому відчувати, чути і бачити привидів. Генеральний квест полягає в конфлікті між “маглами” та чарівниками-доброзичливцями і радикальною чарівничою сектою, що надумала опанувати світом.

Фабула з броколі могла стати чимось

 

До речі, в 2025 році в Японії реально з'явився аналог Spirits & such, що підтверджує життєвість культурного зрізу від One.

Хто такий Моб і що значить 100

Моба можна порівняти із Сайтамою по супергероїчності, Моб так само, як Сайтама усіх перемагає майже одним ударом, точніше: одним помахом “чарівної палички” — пальця, тільки сила Сайтами вимірюється фізичної шкалою, сила ж Моба позафізичною, екстрасенсорною шкалою, на якій 100 — означає 100-процентну розлюченість, коли Моб виходить із себе. ГГ в цій історії звичайний хлопець, школяр, надзвичайні сили йому дісталися — невідомо як, фор фан, рандомно, вони в нього від народження і тому він не надає якоїсь ваги цим здібностям, ну є і є, що далі? Втім, Моб переконаний: використовувати ці сили супроти людей не можна. Ця байдужість своїм талантом лейтмотивна, ГГ реально цікавіші шкільні проблеми, питання відносин, взаємин, вибір професії, від суперздібностей, якими володіє... Авжеж, для нього це даність, но ся холодність врешті передається читачеві, бо шкільна повсякденність, вибори старости класу, вступ до кружка чи крадіжка пеналів — не те, заради чого слід втратити час на 16 томів манги.

Моб, як і решта персонажів — беземоційний, неживий, картонний. Автор намагається надати НІПам якісь особистости, характери, вдачу, но воно марне, зобразити те не вдається, і не тільки графічно, а й по тексту: діалоги, репліки, слабенькі, тобто манга страждає не лише візуальним, а й літературним браком художности. Чи потерпає Моб в якійсь жахливій скруті, переживає тотальну поразку, а чи навпаки досягає шпилю знамеництва, повного тріюмфу, перетворюється з непоказного школярика у напівбожество — вираз його обличчя, поведінка, слова не міняються, немовби те його не стосується, немовби те не про нього. Тим паче, ми звиклі споглядати яскраву емоційність в аніме, особливо у виконанні талановитих сейю, але тут нема навіть єя початків.

Про конфлікти та бої

Єдиний нетривіальний конфлікт (не рахуючи гігантське броколі) тут із Дімплом, ексголовою секти LOL, хоч і перемога Моба була очікуваною, прикольно що Моб став “розшукуваним” лідером цієї секти, сектанти шукали по місту Моба, розвішували оголошення, бо Моб не хтів очолювати їхній глупський культ сміху. Решта конфліктів взято з шаблонів, це стандартні протистояння організацій, банд, кланів, те ж ми бачимо у “Ванпанчмені”, де генерально борються з Організацією монстрів, а коли її перемагають, з'являється инша, таємна організація.

Екшн абсолютно ніяковий, тим паче що зобразити його автор толком не вміє. 99 % боїв виглядає так: Моб (або инший психік) водить в повітрі пальцем, щось відбувається, кінець. Коли Моб досягає 100 пунктів лютости, його волосся стає сторчма, зіниці зникають, він підноситься трохи над землею. Оце і все видовище, нічого більш ефектного в манзі не зображено. Для прикладу, у “Ванпанчмені” психіків майже нема і це добре! Бо реально складно ілюструвати їхні “невидимі” сили, там нудність телекінетичних боїв компенсується дотичними руйнуваннями, як смерч, сам собою є прозорим повітрям, но в русі, захоплюючи сміття, пил, парасольки, рибів з озера — набуває загрозливої форми, отже і Татсумакі або Блізард в такий ж спосіб розкручують свої невидимі ласо, арканять будівлі, дерева, сміттєвози з доріг, щоб читач бачив реальне відображення їхньої сили, за якою вони посідають верхні рядки рейтингу героїв.

Психіки банально не здатні показати хоч якесь видовисько, автор силується урізноманітнити контент, вводить нових персонажів після 10 тому, і що?! Ну увів він нових персів, а вони всі володіють однаковими силами: телекінез, тобто сила психіка вимірюється його здатністю до телекінезу, як вправно він уміє зсувати предмети.

Наприкінці 12 тому автор реалізує клясичний сюжет із порятунком загрузлого у своїх проблемах, немов у сипучих пісках, чола, тут це Serizawa. “Врятував” його бос, немов Ксавьє він завітав до Serizawa додому де той хікував і запропонував приєднатися до "Ікс-менів", та через агорафобію Serizawa не вмів появитися на вулиці, тоді бос дав йому парасольку як "частину йо' кімнати", особистого простору, відтоді Serizawa вірно немов пес-примара служив босу. Такі сюжети особливо популярні в "Наруто", де під крило опіки, менторства, персонажів збирає, приміром, Момочі Забуза, Орочімару.

 

Хто такий Дімпл і чому це 🤦‍♂️

Слабке місце японської культури це загравання зі злом. Поганський характер їхньої культури диктує авторам деякі аспекти сприйняття. Вони вірять в мінливість усього на світі, зокрема в те, що зло може якщо і не стати добром, то принаймні проявляти добрі якості, співчувати, безкорисливо помагати, симпатизувати тощо. Це фундаментальна помилка, яка призводить до казусів, як з Дімплом.

Ще одна проблема: у сприйманні зла як сильнішого за добро, так, Могамі розповідає про особливости посилення через емоції та стверджує, що негативні емоції сильніші за позитивні, тому він всотує енергію через негативні прояви та асимілює злих духів: така його філосьофія. Схожа ідея озвучується в “Наруто”, і в безлічі творів саме негативні емоції — емоційне потрясіння, застосовується як тригер “пробудження сил”. Це принципова помилка, саме слово depression означає “понижувати, ослаблювати”.

За сюжетом Дімпл є злим духом, він заволодів тілом чоловіка та через нього провадив свої наративи, створив секту смішаків LOL і пробував захопити всесвітню владу допоки Моб не опинився поруч і не упокорив Дімпла. Опісля Дімп втрачає майже всю свою силу, перетворюється на “краплю духа” і ширяє невидимий поруч Моба, не в змозі заподіяти тому шкоди, хоч і має плани те зробити. Невдовзі Моб вже приятелює із цим духом та навіть відчайно вигукує його ім'я, коли того розвіює “кардинал”.

В останніх главах, на розв'язці фабули з гігантським броколі Дімпл показує своє правдішне нутро: щойно отримує силу, то береться за старе — поневолює розум майже всіх у місті, змушує їх служити собі як богу. Моб, замість цілковитого знищення цього чорта, промовляє до нього із надією, що той перевиховається, прислухається, для цього Моб ладен пожертвувати собою, він “опускає” захист та в режимі Trust промовляє до Дімпла якусь банальщину, на що той відповідає розчуленням і навіть пускає сльозу.

Бонусний том “Reigen”

Чому він так називається — незрозуміло. Яка ціль цього тому? — неясно. Адже він по суті не відповідає на жодне питання генерального сюжету. Том поділено на умовні “іменні” секції, які, очікувано, мали б розповідати про відповідних персонажів (іменем якого титуловано секцію), так є,приміром, в “Наруто”, де конечні епізоди розкривають певні деталі ключових персонажів. Тут такого нема, це радше збірка сумнозвісних omake: ніпрощойних мініатюр. Самого Рейгена тут менше за Томе (школярка що цікавиться НЛО та паранормальними явищами), по суті том про неї, хоча єя іменем титуловано лише першу секцію. Лейтмотив: і без суперздібностей ти здатен на звершення.

 

Історія не позбавлена цікавих персонажів, на кшталт Рейгена-скептика або Ханазави-потужника, но вони ніяк не розвинулись, вони виходили на сцену, озвучували свої другорядні репліки та затінялися. Рейген цілком міг стати “Кінгом” цієї манги, а Ханазава Гароу.

 

🌟1/10