Чому саме християнство єдино правдива релігія?

 

Деякі люди, приміром індуси, полюбляють стоплювати всілякі ідеї, релігії, традиції, бо на їх розсуд — в тому нема ріжниці, вони не розрізняють Ісуса від Будди, Крішну від Мохамеда, таким сикретистам байдуже кому молитися: Крішні чи Ісусу, а слугуючи Будді, вони певні, що також слугують Шиві, Ісусу та Аллаху. Такі люди... не мають смаку: вони їдять солоні огірки із персиками й оселедцем та запивають молоком, бо ж все це суть одне — їжа.

Инчі певні: правда в кожного своя, хтось може служити Ісусу, хтось Крішні, хтось Будді, і всі ці вірці, служники, будуть однаково праві, всі вони йдуть властиво однією дорогою правди, бо діють по правді, хай і “своїй правді”. Але правда одна, неможливо зайти в порт усім тим, хто розійшовся в різні боки: необхідно йти на світло маяка.

Атеїсти думають, що Бога (богів) нема, і душі нема, трансцендентного взагалі не існує, а буття виникло припадково, в бурлінні горезвісного хаосу, так само, як у “первісному бульйоні” неорганічна матерія породила органічну. І хоча релігія є тригером дратівливости для атеїста, іронія в тому, що атеїзм властиво є релігією, віруванням, позаяк неможливо довести неіснування Бога, в це можна лише вірити.

 

Атеїзм

Цьому топікові ми присвячували одну статечну статтю про дарвінізм, і ще одна, про креаціонізм, дотично розглядає проблеми атеїзму. Прочитайте їх щоб вповні осягнути абсурдність атеїстичної релігії на живих прикладах з науки, історії та філософії. Взагалі атеїзм ніколи не був домінантним, його вплив став більш-менш помітний лише наприкінці 19 ст. із появою дарвінізму. Сьогодні, як і завжди, абсолютна більшість землян є теїстами (80-85+ %). Тобто статистично атеїзм є нікчемністю, проблема в тім, що ся бридня має підтримку “народних князів”, погоничів сьогосвітнього люду, яким той люд надав права собою кермувати, сі князі розповсюджують ідеї безбожности, та усувають над собой в такий спосіб Бога, так вони створюють ілюзію, гіперреальність, в якій вони є богами на зразок античних, мірилом закону та справедливости. Вони гадають що в праві визначати морально-етичний шлях розвитку суспільства, виховувати чоловіка за своїм образом і подобою, так поступали, наприклад, совіти, у спробі вивести новий вид людини: homo soveticus, а в 21 ст. цим займається ліберальний Захід, зі своїм wokeізмом, DEIізмом, мультикультурализмом, в Північній Кореї правитель, можна сазати, виконує роль місцевого божества, загалом авторитарні режими розвивають ідеї винятковости свого народу, чим нерідко виправдують власну жорстокість і навіть війни.

Хтось може заперечити: держави часто підтримують чи принаймні не перешкоджають діяльности релігійних груп. Можливо, та коли розглядати державу сугубо, ніяких проявів віри там нема: креаціонізм відсутній в освіті та науці, культивується виключно атеїстична дарвінська пропаганда, існує інститут гоміциду — армія, в будь-якій державі, де є армія, військові шануються та входять до культу героїв, в констутиціях здебільшого “церква відокремлена від держави”, що робить церкву своєрідною державою усередині держави, інформаційне поле формується без огляду на релігійність, присутня владна ієрархія, де одному дозволено більше, аніж иншим. Все це суперечить християнству.

Насправді маємо чимало елементарних доказів фальшивости атеїзму, приміром всім відома давньоримська максима: ex nihilo nihil fit, “ніщо не виникає з нічого” — вже достатня розумному, який зуміє розвинути з того вірний висновок.

Коли атеїст відкидає першопричину буття — Бога, він неодмінно стикається з парадоксом, із алогізмом, оскільки лише Бог може бути джерелом буття. В цьому питанні абстракції недоречні, бо ж ми не живемо у світі абстракцій. Абстракція може стосуватися ідей, натомість буття реальне, воно реальне настільки, наскільки реальна свідомість, хто не має свідомости “може” сказати що буття нереальне, ілюзорне, що це абстракція, но це нонсенс і парадокс: хто не має свідомости, не може говорити, не може існувати в полі реального буття. Себто буття онтологічно самодостатнє, воно не потребує роз'яснень, це домен існування, дійсність, породжена Богом: хто існує вічно.

 

Вічне неіснування є абстракцією, “небуттям”, ми можемо оперувати цим поняттям, цією ідеєю, але не можемо досягти єя реалізації, тому що небуття не є реальністю, воно не існує, якщо б воно існувало, то не існувало би буття, паралельне існування цих доменів взаємовиключне, парадоксальне, відповідно, існування буття спростовує існування небуття, існування буття доводить неіснування небуття. Якщо ти втратиш свідомість, як під час сну, то ти втратиш здатність взаємодіяти із буттям, но ти не припиняєш існувати, це доказ існування об'єктивної реальности — надреальности, в якій перебувають суб'єкти. Якщо б об'єктивної реальности не було, заснувши, ти б переставав існувати, це був би кінець. Але у Бога "всі живі", усі є перед його очима, в полі його буття, Він бачить тебе коли ти спиш, і коли не спиш, тому ти існуєш.

 

Чому саме Бог є джерелом буття?

Існування буття (це факт) — доводить існування Бога, оскільки порядок є невід’ємною частиною буття, а хаосу не існує (взаємовиключні поняття), порядок ґрунтується на розумності (по суті це одне), а розумність є ознакою свідомости, свідомість може існувати тільки в бутті, отже: досконала свідомість і є Бог, він розповсюдив буття і створив усе, що існує.

Якщо припустити, що свідомість може існувати в небутті, то ми стикаємося з парадоксом: існування в неіснуванні. В небутті не може бути чогось, це очевидно.

А те, що розумність є атрибутом свідомости, доводиться тим, що розумність не може існувати поза свідомістю, коли відсутня свідомість, відсутній і розум. Тут можна споминути за ШІ: ось розум без свідомости, та насправді ШІ є імітацією розуму, бо він не розуміє що робить (як оператор китайської кімнати) і він оперує виключно наявною інформацією, згенерованою людьми (справжнім розумом), це впорядкований масив даних, на якому ШІ тренується і прогресує, та коли він починає тренуватися лише на своїх даних, ми бачимо деградацію: порядок поменшується, і це логічно, бо порядок є атрибутом розуму, якого ШІ не має.

Отже, якщо є буття, повинна бути свідомість, щоб усвідомлювати це буття, инакше буття не існуватиме, а якщо є свідомість, то і властива їй розумність, яка дозволяє, власне, усвідомити буття як буття (без розумности неможливо усвідомити щось правильно; якщо буття не усвідомлюється як буття, значить його не існує, оскільки не існує усвідомлення буття), тобто буття це і є свідомість.

Без свідомости буття не існує, отже буття і свідомість є одне. Потрібна свідомість, щоб існувало буття, і потрібне буття, щоб існувала свідомість. Отже першопричина буття є свідомість, що за свідомість? Свідомість кого? — Бога.

Все це добре ілюструє хибність атеїстичної логіки та неспроможність їхньої філософії пояснювати прості речі: саме прості речі, такі як поняття буття і небуття, кладуть на лопатки атеїстичну ідеологію. Який сенс рухатися далі, якщо основа є хибною? Навіщо розмірковувати про еволюцію Всесвіту, організмів, якщо сам фундамент Всесвіту, життя, розглядається неправильно, нелогічно? Така непослідовність не пасує до серйозної науки і годиться хіба що для кухонних теревенів.

В свій час Паскаль спробував довести в простий спосіб, що бути вірцем краще аніж бути невірцем, адже, якщо Бог є, то у вірця проблем не виникне, натомість проблеми матиме невірець, но якщо Бога нема, то проблем не буде в обох, відповідно: бути вірцем завжди краще, аніж бути невірцем. Се клясичний приклад, втім, сьогодні ми маємо не тільки логічні умовиводи в доказах існування Бога, а й цілком матеріяльні: квантова фізика доводить існування Бога, наприклад, через колапс хвильової функції.

На превеликий жаль багато атеїстів є сатаністами. Приналежність до сатаністів зокрема виявляється у боротьбі з Богом: якщо люди пручаються волі Бога, добру і порядку, якщо женуть релігію зі своєї ойкумени, переслідують проповідників, насміхаються над вірцями, то такі люди є сатаністами, про що ми дотично говорили в цій статті. Ісус сказав: “Хто не зі мною, той супроти Мене”, Luk. 11:23, з появою чоловіка сатана виступив проти Бога, а значить, кожен, хто встає супроти Бога, переходить на бік диявола.

 

Атеїстичний світогляд сприймає гоміцид за дещо нормальне, за природну частину боротьби у виживанні, в якому, по Дарвіну, успіх має найсильший, тому війни, смертна кара, вбивство у самозахисті, легалізація летальної зброї для приватних осіб, охоронних, поліційних структур, евтаназія: узаконюється.

 

Трохи про буддизм

Цей розділ поміщено одразу після атеїзму не просто так, адже буддизм мало чим відрізняється від атеїзму, це суто атеїстична, егоцентрична релігія, в якій нема Бога і яка конче вільно ставиться до гріха. В цій релігії поняття гріха по суті замінено евфемізмом — “невмілим вчинком”:

“У буддистській етиці існує 10 невмілих вчинків, які приводять до страждань, як самого буддиста, так і його оточення. Їх розділено на три категорії: тілесні, словесні та духовні невмілі вчинки. До тілесних відносяться: вбивство, крадіжка та помилкові сексуальні відносини (подружня зрада, педофілія та інше). Словесні невмілі дії: брехня, сіяння розбрату (розмови, які ведуть до сварок), образливі слова та безглузда розмова. Духовними невмілими діями є: користолюбство, недоброзичливе ставлення до інших та невірні погляди”,

 — Вікіпедія.

Цебто: убивство, педофілія, крадіжка, брехня, лайка по-буддиськи то є “невмілі вчинки”...

 

Політеїзм

Сьогодні найяскравішим прикладом політеїстичної релігії є індуїзм, в принципі, достатньо знати цей приклад, щоб знати усе про політеїзм. 

 

Неможливо знайти істинного Бога, якщо Він сам не захоче щоб Його знайшли (“Не ви Мене вибрали, але Я вибрав вас...”) Марні пошукання приводять до політеїзму, коли люди дивляться на ріку і гадають собі: чи це не Бог?! Тоді дивляться на корову і задають те ж питання, на Сонце і Місяць, на Чумацький шлях — на усе, що потрапляє до їхньої перцепції, і усе це категоризується в божественному контексті, усе це тлумачиться через призму анімізму. Се блукання в темряві і глухий кут. Таке мрійництво і є політеїзм: люди просто придумують собі богів, обожнюють оточення, персоніфікують мертву і живу природу, роблять її для себе зрозумілішою.

З Gen. 1:28 ми знаємо, що Бог віддав Всесвіт людям, себто це місце є в певному сенсі “володінням чоловіка”. Єдині боги що тут мешкають є люди, ті, до яких є слово Боже (Joh. 10:34). Тому погани що служать корові, ріці або чоловікові допускають принципову помилку: вони служать тварі, а не Творцю, вони служать ідолам. В цьому політеїсти схожі з атеїстами, які занадто занурені в матеріяльне, адже політеїстичні боги позбавлені суто трансцендентної природи, вони “змішані” з матеріяльним Всесвітом, є його частиною. Це формує магічний характер відносин язичника і його бога: язичник пробує вплинути на матеріяльне  з-за допомогою своїх божеских покровителів, в цьому суть язичницьких жертвопринесень — це ритуал втручання в матеріяльне, магія. Але якщо ти, матеріяльна сутність і просиш инчу матеріяльну сутність втрутитися в матеріяльне, результат для вас буде однаковим, ріка не може змінити напрямок течії так само, як чоловік не може зробити хоч і один свій волос чорним або білим (Mat. 5:36). Щоб міняти матеріяльне потрібен доступ до причин матеріяльного, які виходять за межі матеріяльного, бо вони існували до матеріяльного. Політеїстичні боги зазвичай не мають такого доступу, бо вони породжені в лоні матеріяльного, наприклад всесвітнім хаосом, первісним океаном. Тому подібні звертання погана є звертаннями до себе, своєї уяви. Сам язичник позбавлений інтенції вийти за межу матеріяльного, він прагне построїти “царство боже” тут, на Землі, або очікує розкриття такого царства у звичному йому матеріяльному, земному вигляді. Цим (очікуванням сходу Царства Божого на землю) грішили юдеї, вони думали, що обіцяний Месія дасть їм владу на землі, закладе поміж народами якесь божественне юдейське царство, насправді ж Небесне царство сходить не до землі, а до людської душі — і там розкривається, а Месія, себто Христос, є дверима в те Царство.

Абсурдність поганства вирізняється і на тлі “смертности бога”. Якщо визнати за богів планети і зірки, ріки, океан, якусь тварину, доведеться визнати і доконечну смертність таких богів, але чи може бути бог смертним? Врешті все буде знищено: планети і зірки, зникнуть галактики, не кажучи вже про якісь види тварин. Тому бог над яким владна смерть не може бути більшим за тих, над ким владна смерть, зокрема людей. Ісус після розп'яття показав, що смерть не владна над ним: Він воскрес і був у тому ж тілі (Joh. 20:27). Мертвий бог політеїстів це той, який не існує, бо Ісус сказав, що в Бога “всі живуть” (Luk. 20:38).

В Біблії багато говориться про ідолів, про те, що вони — просто порожній звук, вигаданих, рукотворних богів не існує, є тільки один істинний, живий Бог — Ісус Христос (1Co. 8:4). Подивиться на історію християнізації Европи, як скидали ідолів, як їх зневажали, як над ними знущалися, чи вони захищались? Чи вони покарали своїх кривдників? Ні, люде придумали бовванів, а згодом порубали їх та вкинули ув огонь, от і все, жадного опору не було. Єпископ Хальберштадський у 1068 році зруйнував Ретру — поганську святиню лютичів, а тоді всівся на “священного” коня язичників, який, буцім, належав їхньому божку і “на якого ніхто не смів сідати”, та верхи на ньому поїхав до Саксонії 😁

Правдивий Бог не такий, він каже: “Мені помста належить, Я відплачу, говорить Господь”, він не терпить гріха, коли чаша терпіння переповнюється, земля зіштовхується із покарою, так було у дні Ноя, так буде наприкінці віку (Mat. 24:37).

Політеїзм вважається найдавнішою формою релігії, а виникав він безсистемно, тобто ці вірування не мають якогось джерела, що свідчить про концептуальну сумбурність. Подивиться на сучасний індуїзм: в ньому відсутня загальна доктрина, а кількість богів зашкалює, і найзатятіший індуїст не перелічить вам усіх. Писання цієї релігії так само розгалужені і розпорошені, тому не дивно що певні течії індуїзму взагалі не визнають за священні конкретні книги (навіть ключові: веди). Таким чином ця релігія, як і взагалі політеїзм є своєрідною “збірною солянкою” ідей, традицій, богів, ритуалів.

Ще одна цікава особливість політеїзму: безпринципність. Політеїзм є своєрідним "проходним двором", де приймаються божества з усіх релігій, для політеїстів непринципово кому і як молитися, які жертви і де приносити, вони наївно вірять в усе. Один з найяскравіших прикладів роботи такої релігійної всеядности бачимо в історічних міжконфесійних взаєминах Давнього Риму і Греції, в яких боги двох пантеонів перекочовували з одного до иншчого.

Політеїзм відноситься к первісним формам релігії, коли люди, певно, ще не були освячені Правдою Звисока, застарілим цивілізаційно, се помітно по тяжінню цих культів до “жіночого начала”, бо з приходом на Землю Адама і Єви, матріархальні віяння були відкинуті. В індуїзмі, приміром, верховний бог розглядається то як жінка, то як чоловік, то безосібно. Гомініди до Адама також полюбляли робити символічні статуетки жінок, ототожнені з плодючістю. У Homo Sapiens подібної традиції не було, оскільки він є нащадком Адама і Єви, послідовником патріархату та будівничим нової цивілізації.

Логічно політеїзм є неспроможнім, оскільки втрапляє в пастку “множинної правди”. Оскільки багатьох істин не буває, на відміну від багатьох інтерпретацій істини, що не є тотожнім. Коли ми вміємо говорити про об'єктивну реальність, об'єктивну правду, значить правда існує — глобальна, панівна, Божа правда, а всяка “правда” що не узгоджується із панівною, не що инше, як вільна інтерпретація об'єктивної правди — суб'єктивна правда. Отже всі ці боги політеїзму актуальні лише в локальному, суб'єктивному світосприйнятті, вони не свідчать про об'єктивну правду, но претендують на володіння такої правди в собі (позаяк усі вони є богами (носіями або вираженням абсолюту)), але це неможливо, се парадокс, коли одночасно існує декілька об'єктивних істин. Тому не може існувати одночасно більше одного носія (джерела) об'єктивної правди. В християнстві люди є богами і створені за образом і подобою Бога, але вони не є абсолютами, вони не можуть існувати в своїй божественній природі окремо від Бога, вони не самодостатні, не спроможні без Бога. Люди повинні прийти до Бога і пити воду життя щоб жити (із Богом) (Rev. 22:17).

Коли ж ми говоримо про монотеїстичне божество (брахман) у полі індуїзму, то тут стикаємося лише з інтерпретацією “всевишнього бога”, яка відображається в цьому віруванні ідейно, а не осібно — як в християнстві (“Передав Мені все Мій Отець. І не знає ніхто, хто є Син, тільки Отець, і хто Отець тільки Син, та кому Син захоче відкрити”, Лук. 10:22), цебто індуїсти знають про ідею Бога, но не знають Його самого, позаяк не знають Христа.

Сама наявність у релігії монотеїстичного і політеїстичного начала розриває її когнітивно: як може співіснувати принципові протилежності? Це типова річ для дуалістичних вірувань, біполярних симетрій, типу інь та янь, але чуже раціоналізму: порядок і хаос, добро і зло не співіснують, об'єктивність може бути лише одна, в цьому суть поняття об'єктивности.

Для політеїзму, поганства властива реінкарнація. Се чергове свідчення фантазійного характеру цих вірувань, бо ідея реінкарнації виникла, найімовірніше, з банального споглядання природи, в якій, як у будь-якому відлагодженому механізмові, узвичаєна циклічність: взимку природа помирає, а влітку оживає, вода підіймається до хмарів, затим випадає в ту ж калюжу, зерна рису пророщуються і дають плоди, які знову пророщуються та дають плоди. Се натурна містечкова обивательська фільозофія, що не сягає ані причин явищ, ані якоїсь єя панорами, в якій видний глобальний рух: природа не існує окремо від планети, а планета окремо від зоряної системи, ця система і собі мається в більшій системі галактик, які об'єднуються в кластери і т. д. В чому ж суть? — врешті усе буде знищено. Коловерть в природі є лише коловертю в природі, вона не стосується чоловіка, позаяк чоловік не стосується природи (всеціло): він поза природою, із природою його поєднує тільки органічне тіло, сам же він (душа) прибуває сюди з трансцендентного реалму. Можна сказати, що Всесвіт не вміщує, Всесвіт не здатен вмістити чоловіка цілком, а тільки його матеріяльне, грубе тіло. Та і мертве тіло чоловіка є поза природними круговертями, оскільки живить організми що не є чоловіком. Для наочности: дерево, що “помирає” взимку, те ж саме "оживає" влітку, вода, що випарувалася з калюжі, та ж сама випала згодом в калюжу, тіло чоловіка розклалося і абсорбувалося живими організмами, в яких перетворилося на енергію або поживні речовини, новий чоловік з того не получиться, новий чоловік получається від людей, а не від рослин чи хробаків. Та й до всього, тіло чоловіка не розчиняється повністю, кістки лишаються.

Ідея реінкарнації чудово вписуєтьсяь у властиво матеріялістичну релігію, в якій чоловік не виходить за межі матеріяльного, не вважає се матеріяльне скорботною долиною та, відповідно, не силується порятуватися звідси (йому не потрібен Спаситель), тому влаштовується якзручніше на своєму місці, очікуючи, щонайбільше: краще (заможніше) перевтілення у наступному житті. Утім, система виходу з циклу перероджень в індуїзмі все ж присутня, але вона складна для розуміння і не гарантує результату, себто адепт індуїзму навіть приклавши великі зусиллі може надіятися хіба що на краще слідуче життя, в якому скоріше досягне мокши.

Індуїзм вирізняє витіювата схема буття чоловіка, у реінкарнаціях воно переплітається з буттям рослин, комах, тварин, і богів (всього майже 8,5 (!) млн варіянтів), має “піт-стоп” у раю чи пеклі. Чим глибше ти занурюєшся в се, тим сумнішою ті' здається твоя доля, аж до відчаю, позаяк чоловік в індуїзмі є по суті безвольним в'язнем “колеса сансари”. Така схема має добре працювати на кастову систему, вона балянсує сама себе фатумом, багажем карми з “попереднього” життя, і навіює безвихідь: хочеш-не-хочеш, а ти учасник кастової гри, в якій, утім, переможці вже відомі: це брахмани і правителі, члени найвищих варнів.

Індуїзм послуговується гороскопом, а він, за словами Еноха (8 глава): одне з марновірств, яке було навіяно людям демонами.

Історично поганство спирається на мітологію, казки, устну народну творчість, фольклор, всі історії про політеїстичних богів вкорінені у мітах, легендах, та ніяк науково не підтверджуються. Часто такі релігії є суто політичними конструкціями, додатковим шаром влади для впливу, контролю підданих, зокрема через культ предків та культ героїв. Наочним сучасним (2025) прикладом “дії” культу предків і героїв бачимо на московських болотах, де “дідам” що “воювали” фактично поклоняються (є відео з ветеранами, перед якими колінкують школярі), а героям СВО зводять пам'ятники (наприклад Прігожину), критика ж цих порядків по суті прирівнюється до образи почуттів вірців та карається законом. 

Натомість Біблія підтверджується історично, археологічно, а християнська наука не тільки не є державною надбудовою, но і суперечить базовим єя положенням, наприклад відкидає мілітаризм та субординацію. Фактом є і те, що Христос реально існував в свій час, про що ми поговоримо далі.

 

Гоміцид, можна сказати, покладено в основу поганства, бо чимало поганських культів приносили людей (і навіть дітей) в жертву. Культ героїв та предків властиво невід'ємний від гоміциду, бо в них відсутній критерій чистоти, святости, тобто усі предки поганів є частиною “сакрального роду” (атрибуту поклоніння), а геройство нерідко здобувається воєнним шляхом. Навряд чи ви знайдете хоча б одного бога серед язичницьких, що забороняли би убивство, навпаки, вони заохочують до сього заради суду чи в цілях війни.

 

Монотеїзм

Дійсно монотеїстичних, себто єдинобожних релігій практично нема, властиво є лише християнство (юдаїзм), в инших віруваннях, таких як індуїзм, бракне докладности, монотеїстичний аспект там зазвичай описаний узагальнено, і походить радше на абстракцію, а не сутність.

Іслам виник занадто пізно, щоб вважатися повноцінною монотеїстичною релігією, це своєрідний плагіат християнства та юдаїзму, адже на основі християнства виникло чимало подібних релігій: сикхізм, растафаріянство, бабізм, бахаїзм. В корані (17:33, 5:32) — священній книзі муслімів, прямо дозволено убивати людей на війні і на вимогу закону. Мусульманські фанатики нерідко оголошують джихад — “священну війну” усім, хто їм не подобається; чинять терор: ритуальні самогубства із “поясом смертника”, з єдиною метою — вбити якомога більше людей.

  

Дозвіл на гоміцид викриває злу природу вчення. Християнство ж не тільки повторює старозавітну заповідь “не убивай”, що стосується дії, вчинку, но і доповнює її (Mat. 5:22) ментальним, словесним аспектом: ту ж покару, що й за фізичне убивство, матиме словесний кривдник свого брата, себто у християнстві лайка на брата прирівнюється до гоміциду.

 

Християнство

Таким чином саме християнство вправі вважатися єдино правдивою релігією, яка не розбігається зі здоровим глуздом (логічною послідовністю), відповідає історичності, сучасності та, наскільки ми вміємо бачити: прийдешності, підтверджується науково, є першою монотеїстичною релігією. Наявні також свідоцтва третіх осіб про те, що Ісус дійсно жив свого часу, що се реальний чоловік, а не вигаданий персонаж.

Однак сучасні історичні дослідження та археологічні знахідки останніх років дозволяють зі впевненістю стверджувати, що всі згадки про Христа у творах античних авторів є достовірними, і Ісус Христос існував як реальна історична особа. Ось, наприклад, що пише римський історик Корнелій Тацит у ХV книзі своїх "Анналів", описуючи гоніння на християн при Нероні: "Христа, від імені якого походить ця назва, стратив при Тиберії прокуратор Понтій Пілат". Інший римський історик Светоній, описуючи діяння імператора Клавдія, говорить: "Іудеїв, які підбурюванні Христом заводили деякі смути, він вигнав з Риму". Проконсул Віфінії Пліній Молодший у листі до імператора Траяна повідомляє про християн наступне: "Вони стверджують, що вся їхня провина полягає в тому, що вони за звичай, по визначених днях збиралися до світанку, оспівуючи по черзі Христа, як бога…"

Давньоєврейський письменник Йосип Флавій у ХVІІІ книзі своїх "Іудейських стародавностей" також повідомляє про Христа. Ця книга дійшла до нас у грецькій редакції, очевидно вже християнізованій, а також у нехристиянізованій редакції арабського автора X століття Махбуба сина Костянтина аль Манбіджа. У перекладі з арабської текст читається так: "У цей час жила мудра людина, якого звали Ісус. Весь спосіб життя його був бездоганний, і він був відомий своєю чеснотою, і багато людей серед іудеїв і інших народів стали його учнями. Пілат засудив його на розп’яття і на смерть. Але ті, хто стали його учнями, не відмовилися від його вчення. Вони розповідають, що він з’явився їм через три дні після розп’яття і що він був живим. І вважають, що він був месія, про якого пророки пророкували чудеса".

— "Антологія помилок та хибних думок", В. Селезньов.

І ще:

Як і Ісус, Пілат був історичною особою. Про нього згадує історик Корнелій Тацит у своїх Анналах. Testimonium Flavianum, вставлений пізніше в текст «Іудейської війни» Йосипа Флавія, також говорить про Пилата. Згадує його і знаменитий філософ II ст. Філон Олександрійський. А у 1961 році італійський археолог Антоніо Фрова виявив у Кесарії Палестинської (сучасна аль-Кайсарійе) вапнякову плиту з латинським написом: «Понтій Пілат, префект Юдеї, [представляв] Тиберія». Ця плита стала першою археологічною знахідкою, яка підтверджує існування Пілата. Вона важлива ще й тому, що з’ясувалося, що Пілат насправді був не прокуратором, як його називав ще Тацит, а префектом.

— "Антологія помилок та хибних думок", В. Селезньов.

Автентичність саме 4-х Євангелій підтверджується від початку, вже у 150+ рр., цебто невдовзі опісля їх написання, Юстин Мученик споминає в своїй “Апології” про сформований канон, він пише (67 глава): "And on the day called Sunday, all who live in cities or in the country gather together to one place, and the memoirs of the apostles or the writings of the prophets are read, as long as time permits", тобто він називає Євангелія "спогадами апостолів" — безпосередніх учасників подій, і ще у 66 главі називає ті спогади Євангеліями, і знову посилається на апостолів, як першоджерело: "For the apostles, in the memoirs composed by them, which are called Gospels, have thus delivered unto us what was enjoined upon them."

У Юстина був учень Татіан, опісля смерти Юстина, Татіан складає "Діатессарон" (2) — гармонічне Євангеліє, що складається з 4-х канонічних (від Матвія, Лукі, Івана та Марка) Євангелій, сталося це до кінця 2 ст.

І. Ліонський у 180 р. абсолютно однозначно сформулював у своїй книзі "Супроти єресей" зміст канону: є лише 4 правдиві Євангелія (від вже згаданих авторів), не більше, ані менше. В смисл саме 4-х Євангелій він вкладає містерний підтекст, але нас цікавить посил: вже в той час, коли, власне, не минуло ще й 100 років опісля написання Євангелій, їх було сформовано ранньохристиянською церквою у канон.

3 книга, 11 глава, 8 пункт: "It is not possible that the Gospels can be either more or fewer in number than they are. ...and the Gospel is quadriform, as is also the course followed by the Lord. For this reason were four principal (καθολικαί) covenants given to the human race: one, prior to the deluge, under Adam; the second, that after the deluge, under Noah; the third, the giving of the law, under Moses; the fourth, that which renovates man, and sums up all things in itself by means of the Gospel, raising and bearing men upon its wings into the heavenly kingdom", www.newadvent.org/fathers/0103311.htm.

Щодо 27 книг Нового заповіту: вперше про них згадує Афанасій Александрійський в 367 році у 39 Великодньому посланні, в якому він зокрема перелічує (5-й пункт) усі книги сучасного канону та застерігає від читання апокрифічних писань, які є творчістю суто єретиків, його висновок: "In these alone is proclaimed the doctrine of godliness. Let no man add to these, neither let him take ought from these".

Отже, текстологічні дослідження вповні підтверджують оригінальність канонічного Нового заповіту.

Багато подій Старого заповіту також знаходять підтвердження в сучасній науці. Приміром, на дні Червоного моря, повз яке пройшов Мойсей, були знайдені рештки єгипетського оружжя, колісниць, про що зроблено документальний фільм “The Red Sea Crossing”.

Також знайдено найімовірніше розташування Содома і Гомори (2, 3, 4), де усе покрито сіркою, док. фільм про це: “Our Search for Sodom & Gomorrah” (2006).

Зібрано чимало даних, що вказують місце, де був пристав Ноєв ковчег, зокрема опубліковані геологічні дослідження із застосуванням сучасного сканувального обладнання, з-за допомогою якого під Араратською горою було виявлено дещо схоже на судно, описане в СЗ як ковчег, один з найвідоміших док. фільмів “In Search of Noah’s Ark” (1976). 

Єрихон, що був зруйнований в містерний спосіб, теж мається на карті, се не вигадана локація, як і всі инші: Хацор, Мегідо, Гезер і т. д. Історичним розкриттям біблійних подій присвячено чимало документальних фільмів та серіялів, приміром “The Naked Archaeologist” (2005-10), або “Patterns of Evidence” (2014-20).

Для повноти доказової бази істинности християнства існує креаціонізм, це наукова дисципліна, яка прислухається до каменів, що волають, і доносить се волання загалові. Якщо ви не розумієте, що це за камені такі — про них казав Ісус в контексті замовкання християнської проповіді, коли проповідники вмовкнуть: “камені волатимуть”, се означує, що сама природа буде свідчити про Творця, що нежива і жива природа буде проповідувати християнство. Сьогодні така “нелюдська” проповідь розповсюджена як ніколи, бо люди закрили своє серце до правди, єдине як можна до них достукатися: через раціо, науку. Цим і опікується креаціонізм (2, 3, 4, 5 (YT (2, 3, 4)).