After life (1998). Японський ethereal артхаус

2-годинний японський артхаус про пожиттєве існування. Померлі заходять до будівлі, де їх розподіляють по номерам і вони йдуть до кабінету на інтерв'ю, на співбесіду із куратором. Що цікаво, деякі історії, розказані на співбесіді -- реальні. Він просить пригадати найкращий епізод за життя, щоби потім його відтворити, і це стане навічним місцем перебування тої душі, водночас всі інші спогади зітруться. 

Концепцію, філософію, ідею фільму я не зачіпатиму, це таке, а щодо кінематографічности, є питання. Сподобалася картинка, візуал на висоті, хороші крупні пляни, проходи, загальні пляни, здається, оператор нічого не впустив. Класна локація: трохи занедбаний багатоповерховий будинок десь в парку, на дворі глибока осінь, наприкінці навіть засніжило. 

 

Треба було приділити троха більше уваги "подвірним сценам". Звук -- просто супер, озвучено безліч дій, порухи одягу, всілякі шарудіння, найдрібніші рухи, шаркання, безперечно, дивитися треба в навушниках. Що не сподобалося: акторська гра! Жінки грають просто огидно, натомість дорослі і особливо літні актори непогано, приязнь до бесіди у них проявляється натурально, так, наче їм справді подобається розповідати про своє життя, згадувати минувшину. Ще присутній неочевидний момент: на початку фільму і в кінці, коли душі заходять до того притулку, вони всі як один одразу ж йдуть до "віконця", на ресепшн, хоча в дверях клубочиться туман, і певно, заходячи до будівлі, вони мали б озирнутися, пошукатися: куди далі. А то не віриш: вони знали куди йти.

Тут є актор напрочуд схожий (і зовнішністю і грою) на Burgess Meredith, на Мікі, тренера Рокі Бальбоа з "Рокі".

 

🌟6\10