“Дивовижні мандрівки та пригоди барона фон-Мюнхгаузена”, Г.-А. Бюргер (1786). Дурні мандрівки та недопригоди живодера і вбивці

Дивна книжка і історія. Передовсімна дивина книжки: хто ж автор? це якийсь фрукт колективного оповідання, що вперше, як я дібрав, був виданий анонімно у 1785 році в Лондоні, скомпонував її Распе, той самий, що переховувався від німецької влади через розтрату музейних грошей (лол). Рік по тому Бюргер видає вже в Німеччині свої “пригоди" Мюнхгаузена і вони, виходячи з усього й вважаються “канонічними”.

Книжка тоненька 160 стр. крупним шрифтом і повна ілюстрацій. Малюнки, треба визнати, як і сказано у передмові -- топові, художник Доре. Також в передмові кажуть, що книга мала великий успіх, пройшла через багато перевидань, але насправді, витвір сумнівний. Розповідь про М., чи точніше -- розповідь Мюнхаузена, бо вона ведеться по суті від його особи, подрібнена, посічена, фрагментована настільки щільно, що вхопитися сюжетно тут нема за що. Це така собі гуморна, сатирична, фантасмагорична компіляція 18 століття.

Стиль оповідання позбавлений деталізації, він складається виключно з екшену, тут майже нема діалогів, описових відступів, представлення персонажів, авторських монологів, роздумів тощо, тільки події: він пішов, він зробив, він отримав, він сказав, займенник+дієслово, таке.


Тому сприймається це повістярство тяжко-важко, читаєш другу пригоду і вже забув про першу. Послідовність в пригодах, можна сказати, відсутня, це своєрідний лабіринт. Загалово пригоди діляться на: московсько-турецько військові, яким передують “мисливські байки”, потім М. повертається до дому і починається серія “морських пригод”, серед яких трапляється історія з пращею Давида від особи батька М., а закінчується сюжет зануренням до вулкану, а потім знову -- морська пригода серед полінезійського архіпелагу.

Розповіді просочені сортирним гумором, абсурдом, гротеском, і в багатьох аспектах складаються з переспіву відомих творів, тут вам і Дефо, і Сервантес, і грецькі міфи, Біблійні сюжети, "солянка", калейдоскоп, але невиразний калейдоскоп, такий, наче його зробив не майстер, а дилетант.



Дещо здивував надмір жорстокости, крови, кишок, вбивств, здебільшого це зустрічається в мисливському контексті. Так, М. без жалю вбиває все, що рухається: настромлює куріпок на шомпол, підкидує качкам сальну принаду, яку вони ковтають та тут же випускають через задній отвір, таким чином нанизуючись на нитку, наче який бісер, потім він вивертає вовка, як рукавичку, відрубує голову леву та запихує її в горлянку крокодилові, а наприкінці ножем вбиває тисячі ведмедів ударом в хребет. Два рази його ступаку розтинали навпіл, вперше вовк відгриз лоші задок, а потім їй відсікло зад брамною решіткою.

Справжній мужчина в уявленні М. -- це патріот і юнкер... жалю гідно. Байки М. позбавлені найменшого реалізму, водночас він претендує на правдивість, хай і напускну, але ж в це зусім не віриш, це фарс. Почавши читати, одразу пригадав Дон Кіхота, но ці твори як день і ніч, “пригоди М." навіть не назвеш “Дон Кіхотом на мінімалках”, це навіть не альфа-версія) максимум це замальовка, чернетка чернетки.

Можна провести деякі аналогії з сучасністю, зокрема з коміксовим універсумом, бо, наприклад, М. діє часом як Супермен: переносить надважкі вантажі із відвертою, насмішною легкістю, приміром бере коней під пахви, стрибає з поштовою каретою через живопліт, натаскує важезні гармати на купу, жбурляє срібний топірець з такою силою, що той улітає на Місяць.

Іншим разом в його образі проявляються суто казкові риси, наприклад, він спить 3 місяці поспіль у скирті, щоб потім, зненацька прокинувшись, ненароком зламати корок фермеру та вбити його. Казковість проявляється і в сюжеті, зокрема в історії про подорож до Каіру, в якій М. зібрав гурт з вітродува, силача, скорохода, стрілка, слухача, і потім використав їх властивости для досягнення ключової мети: доставити пляшку тосканського вина та утримати скарби за неї від султана.

Дійсно цікавих прикладів фантазії тут майже немає. Знов ж таки, бо переважно вона (фантазія) компіляційна, неоригінальна. Приміром М. в одній сцені підіймається до Місяця по бобовому стеблу, а потім подорожує в районі Полінезії, де течуть молочні ріки серед кисільних берегів, а виноградини налиті молоком. Коли він удруге потрапляє на Місяць (на кораблі, що підносить буревій), там зустрічає велетів, які літають на триголових орлах, вони носять голову під пахвою, харчуються: закладаючи їжу безпосередньо у шлунок через дверцята. Ну, таке.

Для того часу подібні фантазії, мабуть, вбачалися свіжими, цікавими, яскравими, а дотепи про дупу -- сміливими і від того смішними, але зараз це безбарвність, кольори якщо і проступають, то лише в епізодах з діставанням себе із болота за косу разом з конем, та в польоті на ядрі. Поправді, історія про Распе з передмови розсмішила мене більше, аніж уся дурнувата "кумедність" цієї книжки.

Ну і, звісно, дітям це читати не можна, є адаптації для дітей, в яких відсутній крінж, але все одно, по-перше, художня цінність цих "пригод" дуже низька, по-друге, автор пропагує мілітаризм.

🌟1\10